МАМО,
НЕ ПЛАЧ. Я
ПОВЕРНУСЬ ВЕСНОЮ.
У ШИБКУ ПТАШИНКОЮ ВДАРЮСЬ ТВОЮ.
ПРИЙДУ НА СВІТАННІ В САДОК ІЗ РОСОЮ,
А, МОЖЕ, ДОЩЕМ НА ПОРІГ УПАДУ.
...20 лютого 2014 рік ...Київ ...Майдан Незалежності ...вул.
Інститутська... Трагічна незабутня подія в історії України, яка закарбується в
нашій пам'яті та сторінках історії не лише України, а й всього світу, як
найвищий прояв відваги, мужності, хоробрості та патріотизму простих мирних
мітингувальників – людей, жителів різних регіонів України від Сходу до Заходу,
від Півночі до Півдня, які не залежно від свого віку, статті, віросповідання,
національності, які заплатили найвищу ціну за свободу та гідне життя українського
народу – віддали своє життя..!
ГЕРОЇ
НЕ ВМИРАЮТЬ! Саме цими словами Україна проводжала в останню путь
своїх синів та дочок. Тих, хто загинув за свою країну, за свій народ. Знову від
нас пішли найкращі. Ті, для кого "справедивість", "гідність",
"свобода", "Україна" були не просто словами, а сенсом їх
життя.
Історія України мала багато трагічних періодів. Коли
свобода і навіть сам факт існування українського народу опинявся під загрозою.
Але завжди в такі періоди найкращі сини і дочки України ставали на захист своєї
землі, своєї держави, своїх співвітчизників. Так було і за княжої доби. Так
було і за часів Козаччини. І за часів боротьби за незалежність 1917-1921
років. І під час Другої світової. І на початку 1990-х.
Нині знову прийшов цей час - час вибору між свободою
та рабством, світлим майбутнім та темним минулим, справедливістю та
тиранією. На Майдані пліч-о-пліч стали українці і євреї, росіяни та
вірмени, грузини і білоруси.
ЇХ СЕРЦЕ Б’ЄТЬСЯ В НЕБЕСАХ
НЕБЕСНА
СОТНЯ МОЛОДИХ
А В МАМИ СЛЬОЗИ НА ОЧАХ
І ТАК ДУША БОЛИТЬ ЗА НИХ…
Їх об'єднала українська земля та бажання жити у
вільній країні.
Спочатку вони вимагали право вибору. Потім їм довелось
вимагати права жити. І хоч кулі снайперів - це вагомий аргумент, але ні кулі,
ні гранати, ні нелюдська жорстокість не змогли перемогти цих людей. Вони
гинули, та не здавались...
Так на Майдані з'явилась ще одна сотня - Небесна. Для
України це найголовніша, найвпливовіша сотня. Кожен із них заплатив за свої
переконання найвищу ціну - життя. І для нас є святим обов'язком гідно вшанувати
Героїв. Щоб ми пам'ятали - хто і за що загинув. Щоб ми їх не зрадили.
Темні часи пройдуть. Буде колоситись хліб. Будуть
сміятись діти. Буде жити Україна. Але віднині небесне воїнство поповнилось ще
однією сотнею. Небесною сотнею.
Герої не вмирають!
Тепер ми, ті що вижили та боролися, маємо не зупинятись та
неодмінно продовжувати їх боротьбу – боротися й надалі за свободу та гідне
життя власного народу, за добробут кожного українця, за свободу кожного
клаптику рідної землі, за свободу та незалежність нашої Батьківщини – України !
В той день кожен справжній патріот нашої країни непоправно
втратив чергову часточку себе – своїх побратимів із Небесної Сотні, але в той
же час ми отримали інше – багато нових побратимів, а саме родини наших Героїв,
які ми маємо не забувати та всіляко підтримувати! Оскільки пам’ять про самих
Героїв буде неодмінно жити вічно в нашій пам'яті та наших серцях.. Окрема
подяка та низький уклін матерям наших Героїв за їх синів-патріотів.. !
МЕНІ
КОЛИСКОВУ АНГЕЛ СПІВАЄ
I РАНА СМЕРТЕЛЬНА УЖЕ НЕ БОЛИТЬ.
ТИ ЗНАЄШ, МАТУСЮ, Й ТУТ СУМНО БУВАЄ
ДУША ЗА ТОБОЮ, РІДНЕНЬКА, ЩЕМИТЬ.
Не маємо права не згадати нашого Героя - земляка - Володимира Топія, який
народився та навчався у місті Судова Вишня, пізніше проживав у селі
Вишня Городоцького району, що біля Рудок
Самбірського району. Любив техніку, був водієм, працював на Львівському "Електроні", пізніше
в аграрному технікумі. Був комбайнером, їздив також на Кубань. Любив онучку і онука, якого вчив любити техніку.
На Майдані з 24 грудня 2013 року у 12 сотні.
Перебував на Майдані зі ще одним загиблим героєм — рудківчанином
Володимиром Жеребним. За іронією долі, Володя Жеребний народився і тривалий час
жив у тій же багатоповерхівці, що Володимир Топій. Разом їздили на Майдан у
Київ, і на барикадах стояли поруч.
ГОЛУБКО, НЕ ПЛАЧ. ТАК СУДИЛОСЯ, НЕНЬКО,ЩО СЛОВО БАБУНЮ ВЖЕ НЕ БУДЕ ТВОЇМ.ПРИЙДУ І ПОПРОШУСЯ В СОН ТВІЙ ТИХЕНЬКО РОЗКАЖУ, ЯК МАЄТЬСЯ В ДОМІ НОВІМ.
Володимиру Топію було майже шістдесят. Він їхав на Майдан, бо у такі гарячі
часи не міг бути вдома. Володимир Петрович був у Києві з 24 грудня, потім
приїхав 22 січня і 23-го уже поїхав назад. Хвилювався, що
хоч на Майдані багато людей, але однаково замало, тому говорив усім, кого
зустрічав у селі, чого, мовляв, сидите тут, коли треба бути у Києві… Перед
останньою поїздкою сказав сусідові Іванові, що коли з ним щось станеться, то
поховати у Судовій Вишні Мостиського району, біля могили матері.
Тієї ночі, коли горів Будинок профспілок, згадує дружина Леся, Володимир
був там. Останні хвилини його життя дружина чула, бо Володимир Петрович увімкнув телефон. Сказав, що він на другому
поверсі профспілок, що вдалося погасити там вогонь, аби не згоріли поранені. А
потім у слухавці почувся якийсь стукіт, біганина і чужі слова, мабуть,
адресовані Володимиру: «Дєд, пошли…». З тієї хвилі телефон замовк назавжди. Син
Руслан шукав батька у лікарнях і моргах. Йому показували обгорілі тіла, які не
можна було упізнати, бо обвуглені — перемішані рештки висипали з мішка.
Нарешті йому показали обгорілий труп. Єдине, що вціліло на плечах — кілька
шматків одягу.
Проводили експертизу
ДНК,
причому двічі, бо перший раз були якісь сумніви. «Знаєте, — згадувала
дружина Леся, — коли в Будинку профспілок почало горіти, я так щиро
просила свого чоловіка, щоб він біг у Михайлівський собор, який усіх рятує від
смерті. Та він і не послухав би…».
МАМОЧКО, ВИБАЧ ЗА
ЧОРНУ ХУСТИНУ
ЗА ТЕ, ЩО ВІДНИНІ БУДЕШ САМА.
ТЕБЕ Я ЛЮБИВ. I ЛЮБИВ УКРАЇНУ
ВОНА, ЯК І ТИ, БУЛА В МЕНЕ ОДНА.
Другій річниці пам'яті героїв Небесної Сотні
присвячується...2016р.
Виконавець: вчитель історії та правознавства
Урбанська С.І.
